Підсумовуючи тридцятиріччя незалежності України можна впевнено констатувати, що на сьогоднішній день наша держава та суспільство продовжують переживати дефіцит консолідуючих ідей, сенсів та концептів. Внутрішня складність українського соціуму, що обумовлена соціально-історичними аспектами його розвитку, часто ставала причиною краху спроб українців побудувати ефективну, функціональну державу. Водночас саме вказана вище внутрішня складність час від часу породжувала різнорідну сукупність концептів, жоден з яких так і не став життєздатним проектом державного будівництва.

У новітній історії України у практичній площині відзначилися зокрема «консервативно-монархічний» проект («Українська держава» Павла Скоропадського), який втілював реставровані дореволюційні порядки із національним колоритом, опирався переважно на русифіковані прошарки тогочасної української буржуазії, частину національно-орієнтованої української інтелігенції, але знаходився у конфлікті із більшістю населення (селянським та робітничим соціальним прошарком) через невирішеність соціальних питань (втім, встановлений зміг забезпечити умовний порядок хоча б на короткий термін); умовно «анархічний» проект, («Вільна територія» під охороною Революційно Повстанської Армії Нестора Махна) що представляв революційне українське селянство півдня, яке прагнуло перерозподілу землі на свою користь та (після більш ніж століття царизму) максимального невтручання держави у власні справи; умовно «демократичний» проект (УНР \ ЗУНР), який в ідейному плані поєднав концепцію національного самовизначення українців із популярними на той час «прогресивними», революційно-соціалістичними та демократичними пропозиціями перебудови постімперського простору; «націоналістичний» \ «етнократичний» проект хоча і не отримав втілення у вигляді держави \ квазі-держави (була лише спроба у 1941 р. ̶ «Акт відновлення Української Держави») втім його суттєвий вплив на формування та життя «Другої Української республіки» (Незалежної України) відчувається і сьогодні. Усі вище вказані моделі у певною мірі відбивають світоглядні, ментальні аспекти багатоскладного українського соціуму. Окремо варто відзначити умовно «проросійський» проект, який завжди мав (і продовжує мати) певне коло прихильників в Україні.

У цьому контексті важливо зауважити, що в межах українського соціально-політичного простору історично відзначається конкуренція пропонованих концептів та моделей політичного устрою у той час, як у Росії протягом усієї її історії, за формою та змістом (часто трохи відредагованому) відтворюється одна і та сама імперська модель організації держави та суспільства, серцевинною якого є «особливість цивілізаційного розвитку Росії»: збирання «російських» земель, «захист» православ'я, цементування «слов'янської єдності», «об'єднання» пролетарів «всього світу» і тд. Відповідне самосприйняття себе серед інших країн і держав століттями обумовлювало соціальне, економічне та політичне життя країни. Таким чином, теза російського президента про «єдність українців та росіян» розбивається об очевидну різність українського та російського соціально-політичного середовища. Про хибність тез викладених керманичем Кремля було багато написано як на Хвилі, так і на інших аналітично-експертних майданчиках.

Так чи інакше, колишні проекти побудови української держави в різних варіаціях дають про себе знати й сьогодні: запит на сильного лідера, що здатен навести порядок; недовіра до держави та її інститутів, перевага локальних групових громадських інтересів над державними; пріоритет громадсько-політичних, демократичних свобод над автократією; прагнення зробити все, аби перебудувати себе повністю, щоб довести собі та іншими що «Україна ̶ не Росія».

Не дивлячись на, задавалось, очевидну актуальність цього лозунгу у контексті збройної агресії РФ проти України, даний концепт часто ставав предметом маніпуляції, як у мирний час, так і сьогодні. В більшості випадків, практичне втілення ідеї інакшості України у порівняні з Росією, зводилося до будівництва «маленької Росії» в Україні, з власним набором ідеологічних, символічних та міфологічних «стовпів» (аналогу російських «скрєп», в межах концепції «російського світу»). Водночас будівництво «українського світу» супроводжувалося одночасним конструюванням схожої моделі організації соціально-економічного та політичного життя, що і в Росії (звичайно, із національною специфікою): моделі організації держави, де неможливе отримання якісних державних послуг та сервісу громадянами; дуже сумнівний стан прав і свобод громадян; де підприємець є ворогом держави; соціальні ліфти, або зруйновані або деформовані; замість технологічного виробництва ̶ рентна соціально-економічна модель, що заснована на простому експорті сировини та первинної продукції; здійснення політичної влади засновується не на принципах публічності, прозорості та підзвітності, а на практиках неопатримоніальної моделі організації владних відносин, характерної для держав «третього світу». Саме про таку «єдність українців і росіян» варто писати статі, а не про «культурно-цивілізаційну», як заявлено російським президентом.

Дійсно, «глибинні держави» України та Росії можуть добре знаходити спільну мову у непублічному просторі, у той час, як «офіційні держави» України та Росії знаходяться у стані війни. Цікаво у даному контексті звернути увагу, що саме Леонід Кучма (автор книги «Україна ̶ не Росія»), розбудовуючи Другу Українську республіку (треба віддати належне ̶ він один з її головних фундаторів), заклав цілий ряд структурно-функціональних та «інституціональних пасток» у «тіло» українського державного та соціального організму, які дійсно «ріднять» українців та росіян. Для «парадигмальної» перемоги у російсько-українській війні, ми маємо будувати в Україні не «полюс» Росії (який відрізняється за формою, але не відрізняється за внутрішнім змістом), а «вітрину» пострадянського, постсоціалістичного простору, яка сформувала б якісну політичну систему, консолідуючу більшість громадян держави національну ідею, ефективну соціально-економічну модель здатну забезпечити добробут своїх громадян. Саме такий «український світ» здатний перемогти «рускій мір». Саме такий «український світ» отримає підтримку більшості жителів України, а не нішові електорально-ідеологічні конструкти, що лише роз'єднують громадян.

Ідейно-ціннісний простір України від початку отримання нею Незалежності був заповнений двома доволі простими (у теорії) концептуальними моделями організації держави та суспільства. Перша модель гармонійно об'єднала «демократичну» та «націоналістичну» політико-етичну «традицію», взявши за мету повторення успіху Польщі, країн Балтії та інших східноєвропейських постсоціалістичних країн, які швидко порвали з комуністичним минулим, імперським впливом Росії, збудували порівняно функціональні демократичні політичні інститути, ринкову економіку, «зацементували» національну державу. Друга модель консолідувала прихильників ідеї «модернізованого СРСР» чи моделі держави побудованої О. Лукашенко у найкращі часи існування його політичного режиму: патерналістська соціальна політика, статичність соціально-політичного життя, проросійський зовнішньополітичний вектор, антизахідна риторика і тд. Час від часу між цими двома моделями, у якості третьої сили виникають політичні проекти, які намагаються принаймні на рівні декларацій та «фасадних» реформ виходити з позицій модернізації держави. Проте, особисті амбіції, корпоративні інтереси та популізм лідерів не дозволили вирішити важливі питання державотворення.

На сьогодні можна с впевненістю стверджувати, що обидві моделі, які «конкурували» одна з одною за право на істинність протягом усієї історії Незалежної України знаходяться у стані «політичного банкрутства», навіть не дивлячись те, що політичні сили які намагаються їх репрезентувати ще досі володіють стійким колом прихильників (хоча, перспективи виходу за межі «стелі» цієї підтримки у цих політичних сил, не великі).

Мислячи в рамках парадигми повторення політичного та економічного успіху наших західних постсоціалістичних сусідів певний прошарок інтелектуалів чи простих громадян продовжує відстоювати думку, що якби лідер Народного Руху України В'ячеслав Чорновіл став президентом у 1991 році, чи 1999 Україна уже давно долучилася до «європейської сім'ї», розірвала б усі політичні, економічні та соціокультурні зв'язки із РФ, а прихильники останньої в Україні були б вимушені прийняти існуюче положення речей (як у країнах Балтії). Обидва Майдани у даному контексті розглядаються як «історичні шанси», що були покликані відновити «цивілізаційний шлях» України у побудові національної демократії східноєвропейського типу.

На превеликий жаль неможливість подібного «модернізаційного бліцкригу» була запрограмована цілим набор факторів поточного та історичного характеру: якщо східноєвропейські постсоціалістичні держави були лише сателітами радянської держави то Україна була системоутворюючою частиною усіх імперських проектів Росії (рівень інтегрованості із колишньою метрополією був принципово іншим); історичний досвід державності та інтегрованості у «європейське цивілізаційне середовище» у наших сусідів, вочевидь, більш істотний; у постсоціалістичних суспільствах Східної Європи, вже на початку існував певний ціннісний консенсус з приводу того як перебудовувати власну державу та суспільство; демонтаж соціалістичної системи у державах варшавського блоку часто ініціювався самою політичною елітою; в інших випадках істотний та впливовий прошарок політичної еліти йшов на відкритий діалог із громадсько-політичними рухами «за перебудову»; складність пострадянської економіки обумовлювала складність українського суспільства (через що побудова ринкової економіки виявилася пов'язана із більшими витратами).

Польський профспілковий рух «Солідарність» об'єднав близько 10 млн. громадян, переважно представників робітничого класу, чим істотно підривав не тільки політичну стійкість, але і ідеологічний фундамент комуністичного режиму. Націонал-дисиденти України не змогли консолідувати широку «пролетарську масу» громадян, обмежившись суто антикомуністичною та «суверністською» риторикою, таким чином об'єднавши під своїми прапорами лише 20-25% громадян (істотна частина яких була локалізована за регіональним виміром).

В Україні номенклатура зустріла «перебудовчі» процеси з реакційними настроями, і, лише пізніше включилася у них з метою перспективного перерозподілу державних активів. Глибоко інтегруватися з громадсько-політичними рухами заради побудови успішної України, вочевидь не входило в інтереси пострадянської еліти. Саме тому, для України є більш показовим приклад не постсоціалістичних західних сусідів, а пострадянської Грузії, Молдови та Азербайджану, де прихід до влади націонал-дисидентів призвів до війни та політичного остракізму багатьох лідерів націонал-демократичного руху.

Націонал-патріотичний табір часто схвально оцінює етнічну, мовну, культурну та релігійну гомогенність східноєвропейських держав європейського союзу. Але досягнення цієї гомогенності стало можливим за рахунок зменшення території чи етнічного геноциду: сучасна Польща зменшилася у декілька разів у порівнянні із Першою та Другою Річчю Посполитою; територіальні втрати частково компенсувалися завдяки післявоєнного розподілу німецьких земель але більшість проживаючих на них німців були виселені; внаслідок Операції «Вісла» були вигнані із своїх етнографічних земель та розсіяні на заході ПНР українці. Аналогічно сучасна Угорщина становить лише третину від Угорщини початку 20 ст. (правда це не завадило угорському прем'єру визискувати з цієї ситуації політичний капітал сьогодні). Насамкінець Чехія досягла гомогенності шляхом депортації німецької етнічної громади (представники якої були чеськими громадянами до 1938-1939 р.) та мирного «розлучення» із Словаччиною.

Популярные статьи сейчас

В Украине резко подорожал сыр: супермаркеты показали цены

В Киеве при загадочных обстоятельствах умер украинский дипломат: подозревают убийство

Сериал «Игра Кальмара» и современный исторический кризис

Прокуратура назвала причину смерти Полякова

Показать еще

Неможливою була (і залишається) для України у тому числі умовна «білоруська модель». Українці можуть захоплюватися (через історичну притаманний запит на харизматичного лідера) «батьком білоруської нації» (вже колишнім, принаймні у голові більшості білорусів), втім, ті самі українці «оголошували Майдани» за менші провинності тим політикам, які попирали їх громадські, соціально-політичні та виборчі права. Звичайно критики можуть навести у якості контраргументу ангажованість Майдану олігархами. Однак, конструктивна взаємодія громадського суспільства із великим бізнесом не завжди є злом (звичайно, з певними виключеннями). Можливість такої взаємодії принаймні доводить більшу конкурентність українського політичного простору, на відміну від РФ та РБ. Вочевидь, що Україна на старті своєї незалежності була надто інакшою ніж Білорусь чим умовна Польща \ Балтія, щоб піти їх шляхом.

Українське суспільство, можна визначити як «багатоскладне», послуговуючись термінологією американського політолога Аренда Лейпхарта [2]. Характерними рисами «багатоскладних суспільств» є внутрішньо неоднорідність за соціокультурними параметрами (етномовними, релігійними, культурними, соціально-історичними), що часто може призвести до дестабілізації соціально-політичної системи. Для забезпечення політичної стабільності А. Лейпхарт пропонує структурне переформатування політичної системи (на рівні законодавчої та виконавчої влади) таким чином, щоб усі «сегменти» суспільства були якісно репрезентовані ̶ модель консенсуальної демократії. Даний підхід не можна назвати однозначно релевантним в українських реаліях. На мою думку, запорукою соціальної та політичної стабільності держави та суспільства мають виступати не тільки специфіка функціонування формальних політичних інститутів (однак я частково торкнуся і цієї теми), але і ціннісно-етична модель організації суспільства, що э гостроактуальним в українських реаліях.

Будь-яка соціально-політична система, що претендує на життєздатність має володіти певною соціально-етичною моделлю, що консолідує більшість громадян держави. У випадку США такою ідеєю стала доктрина можливості самореалізації кожного громадянина; у випадку минулого Великобританії ̶ союз локальних громад, жителі яких залучені до імперського проекту «над яким ніколи не заходить Сонце»; у випадку сучасної Росії ̶ обмін російським «глибинним народом» власних громадських прав на опіку збоку патерналістської держави та (найголовніше) відчуття імперської величі (яка досягається шляхом військово-політичної та дипломатичної агресії проти явних чи уявних ворогів, у міжнародно-політичному середовищі). Я не буду проводити критичний аналіз кожної з представлених моделей інших держав. Лише додам, що кожна з них була більш-менш функціональною з точки зору консолідації суспільства, в ті чи інші часи.

Вихідною точкою українського державотворення має стати формування єдиного ціннісного простору сприятливого для більшості громадян України. Дискурс с приводу формування релевантної для українського соціуму ціннісно-етичної моделі потребує розуміння соціальних мотивацій, ментальних установок, особливостей самоідентифікації сучасних українців: якісні та кількісні дослідження суспільної думки останніх років потребують детального аналізу та конкретизації. Досліджуючи увесь цей «аналітичний масив», на мою думку доцільно його розбити на дві «рубрики»: ідентичність та суспільні цінності.

Конкретизуючи питання ідентичності, коротко вкажу, що самоідентифікація представляє ототожнення індивідів чи груп індивідів з іншими індивідами та групами та їх цінностями (морально-етичними, релігійними, культурними). Національна та регіональна ідентичність є рівнями самоідентифікації в межах великих, складних соціальних систем. Регіональна ідентичність в Україні детермінована етномовною специфікою, в деяких моментах різною історичною пам'яттю, зовнішньополітичним вектором (цивілізаційним вибором), соціально-економічним ландшафтом (структура економіка, рівень урбанізації тих чи інших регіонів визначають специфіку їх соціальних відносин та соціального укладу).

Відповідно до дослідження, що було проведене С. Шульманом [5], засновуючись на даних соціологічного дослідження «Центру Разумкова», лише 21% громадян дотримується етнічної самоідентифікації. Притому, що 79% є прихильниками громадянської самоідентифікації: національна ідея, відповідно, на думку опитаних має ґрунтуватися на громадсько-політичних, а не на етнічних цінностях. Нещодавнє дослідження проведене соціологічною групою «Рейтинг», також демонструє, що приблизно 21% громадян є носіями радянської ідентичності (ідентифікують себе як «радянську людину»). При тому, 31% все ще жалкують за радянською державою (протилежні відчуття сповідує 61% українських громадян), 18% оцінюють радянський спадок, як однозначно конструктивний (як деструктивний та неоднозначний 23% і 52%, відповідно).

Контроверсійність соціально-політичних процесів часів «Перебудови» не дає нам точної відповіді скільки насправді було явних прихильників незалежної української держави на початку 90-х років: «Всесоюзний референдум про збереження СРСР» продемонстрував 77,85% прихильників радянської держави та 22,15% противників. Водночас «Всеукраїнський референдум 1991» продемонстрував 90,32% прихильників Незалежності та 7,58% противників (в обох випадках серед тих хто прийняв участь у голосуванні). Обидва референдуми були «декларацією намірів» на краще майбутнє чи то в рамках радянського проекту, чи то в рамках незалежного українського. Високі показники позитивної відповіді в обох випадках свідчать лише про бажання основної маси жителів УРСР досягти певної визначеності майбутнього. На сьогодні прихильниками Незалежної України себе визнають 80% громадян та 15% противниками.

Структура цивілізаційного вибору України відзначається стабільно низьким (останні роки) рівнем підтримки інтеграції в російській політичні, військові та економічні структури: всього 9%. Водночас 50% підтримують Західний вектор розвитку. Прошарок громадян, що обрали б рівновіддаленість від обох «цивілізаційних напрямів» (35%) потребує окремого аналізу і конкретизації. Оскільки прихильники такого зовнішньополітичного підходу присутні й на Заході, і на Сході, і в Центр (нехай і у різних пропорціях), все ж певна відмінність соціально-історичного досвіду жителів цих регіонів зумовлює різні мотивації у такому виборі: у випадку жителів Західного макрорегіону очевидна розчарованість в реальних євроінтеграційних успіхах України; у Південно-Східному макрорегіоні низький досвід взаємодії із європейською цивілізацією викликає підсвідоме відторгнення будь-яких прозахідних інтеграційних процесів, з іншого боку після російської гібридної агресії поховані мрії про рівноправні відносини із РФ, відповідно громадяни макрорегіону зіштовхнулися із певним «цивілізаційним вакуумом». Думка прихильників «неприєднання» у центральному макрорегіоні є проміжною, у даному контексті.

Мовне питання протягом 30 років завжди ставало питанням політичним. Дослідження, що було присвячене безпосередньо мовному питанню, демонструє цікаві громадські оцінки існуючого стану речей. Дослідження демонструє консенсус громадян України, с приводу необхідності володіння державною мовою як пересічними жителями країни (79% підтримують, 16% протилежної думки), так і державними службовцями, вищими посадовими особами (82% підтримують, 16% протилежної думки); викладання шкільних предметів виключно державною мовою підтримують 77%, не підтримують 17%; більш скептичне ставлення до введення мовних квот ̶ не дивлячись на підтримку реалізації даної ініціативи (65%) у національному масштабі, на регіональному рівні (особливо на південному сході), мовне квотування стикається з критичними оцінками. 13% громадян підтримують надання офіційного статусу російській мові у загальноукраїнському форматі, у той час як 18% лише в окремих регіонах, 66% підтримують одномовність на державному рівні. Однак, лише 20% вважають, що розвиток української мови є першочерговою задачею держави, що демонструє втому більшості громадян від даного питання.

Насамкінець ще одним наріжним питанням у самоідентифікації є тема відношення до військової агресії на сході України, Криму, і вирішення питання Донбасу. У відповідності із цьогорічним весняним дослідження 71% громадян України визначають Росією як країну агресора, 22% не підтримують дану тезу. 21% вважає, що Україна має змиритися із переходом Криму під контроль РФ; 68% вважають, що Україна має зробити все можливе, щоб повернути півострів. Всеукраїнське соціологічне опитування, проведене Центром аналізу та соціологічних досліджень (CISR) Міжнародного республіканського інституту (МРІ) цього року, продемонструвало, що близько 80% громадян вважають, що Крим має належати Україні (за тієї чи іншої моделі врядування). Схожі оцінки статусу Донбасу: 69% громадян відстоюють ідею повернення тимчасово окупованих територій у тому статусі, у якому вони були напередодні російської збройної агресії; 11% підтримують їх повернення до складу України із особливим статусом.

Неможливо обійти стороною реакцію українського суспільства на статтю В. Путіна про «єдність українців та росіян. Телефонне опитування соціологічної групи «Рейтинг» продемонструвало, що аж 41% громадян України підтримують тезу російського президента про «росіяни та українці – один народ, який належить до одного історичного і духовного простору» (протилежної думки 55%). Телефоні опитування часто критикують за низьку репрезентативність, велику похибку. Проте результат опитування призвів до гострої дискусії серед аналітиків, експертів, політиків та громадських діячів: одні наголошували на поразці в інформаційній та гуманітарній війні з Росією; інші акцентували на провалі етнократичного проекту «Армовіру»; треті наголосили, що опитування лише підтвердило гібридний характер ідентичності чисельного прошарку українського соціуму, що, тим не менш не робить їх одночасно ворогами української держави. Водночас опитування «Центру Разумкова» за методом «від дверей до дверей» продемонструвало, що тільки 12,5% громадян України притримується тези «що жодної історичної основи для уявлень про окремий від російського український народ не було і не могло бути» (протилежної думки притримується 70,4%). Цікаво, що серед респондентів які назвали себе етнічними росіянами, показник непогодженості с цією тезою 49% (і тільки 30,2% погоджуються).

Аналізуючи різнорідні дослідження, на мою думку доцільно виокремити чотири громадсько-політичні групи, які так чи інакше відтворюють чотири «політичні суб-ідентичності» у загальнонаціональному вимірі:

- «етнократи»: прагнуть побудувати національний проект заснований на гомогенізації соціокультурного простору (через суцільну українізації та декомунізацію); часто підтримують ідею позбавлення виборчих прав людей, що не володіють українською; дана група тим не менш демонструє високий рівень пасіонарності, володіє високим мобілізаційним потенціалом ̶ представники саме цієї групи часто формують «золоту акцію» будь-якого вуличного протесту; складає приблизно 20% від усього населення країни.

- «послідовні лоялісти»: дана група характеризується високим рівнем підтримки будь-яких державницьких, модернізаційних проектів та ініціатив; на відміну від першого громадсько-політичного прошарку, дана група є більш інклюзивною ̶ не схильна до «трайбалізму» та упередництва по відношенню до громадян, які не у повній мірі вписуються в певну «сакральну» систему цінностей; поза-ідеологічна за своєю суттю, втім саме дана група може скласти основу електоральної підтримки орієнтованого на соціально-економічну та політичну модернізацію, центристського партійно-політичного проекту; її суттєва вада ̶ порівняно низький потенціал громадської самоорганізації та мобілізації; складає приблизно 40% від усієї маси громадян.

- «помірковані лоялісти»: даний прошарок громадян часто демонструє індифирентність до соціально-політичних процесів, політичний та електоральний абсентеїзм; окрім того дана група є істотно інтегрованою у російський інформаційний та культурний простір, часто віддає перевагу російському \ радянському культурному продукту; тим не менше даний громадський прошарок демонструє інерційну підтримку державності; охоплює близько 20% від усього населення України.

- «радянсько-проросійські пасіонарії»: даний громадсько-політичний прошарок демонструє критичність та розчарування с приводу майбутнього українського проекту; в структурі даної соціальної групи широко представлені жителі «індустріальних поясів», які «заржавіли» у період незалежності, через процеси деіндустріалізації та краху радянських економічних ланок; становлення України для них чітко асоціюється із зниженням власного соціального статусу та економічного добробуту, прищепленням української мови яка дуже вузько представлена в їх соціальному середовищі; а тому ідеал українського проекту для них це модернізована УРСР-2.0 (аналог Республіки Білорусь за Лукашенка); складає приблизно 20% від усього населення України. Однак, тільки приблизно половина цієї групи притримується відверто антидержавних позицій, а протест обмежується голосуванням за проекти, що відповідають власному стійкому світогляду.

Окреслення громадсько-політичних сегментів українського суспільства актуалізує питання є гармонійного «зшивання» в межах єдиного державного проекту. Не дивлячись на певні ментальні відмінності (що обумовлені соціально-історичними, соціокультурними, соціально-економічними факторами) між представниками громадсько-політичних сегментів, у той же час на соціальному рівні, громадяни України відтворюють більш-менш схожі соціальні запити, моделі поведінки, етичні категорії.

Дослідження демонструють високий рівень довіри локальним, низовим інституціям, в середньому по країні: голові міста (селища, села) (57%), чи ради міста (селища, села), в якому проживають (51%). Водночас високий рівень довіри громадян отримують армія (68%), волонтерські організації (64%), церква (63,5%). Верховній Раді України (75%), судам (74%), Уряду України (72%), місцевим судам (65%), Конституційному Суду України (63%), Верховному Суду (63%), політичним партіям (72%), Президенту України (58%), правоохоронній системі українці в цілому вказують високий рівень недовіри. Така тенденція в цілому характерна для жителів усіх регіонів.

Якісне фокус-групове дослідження «Хто ми?» проведене «Українським інститутом майбутнього» підтверджує кількісні дані, с приводу того, що громадяни ще очікують від держави патерналістської опіки, але не довіряють можливостям існуючої системи задовольнити власні потреби. З одного боку це чітко фіксує кризу довіри до інститутів, їх низький функціональний потенціал; з іншого боку це сприяє поступовій ерозії патерналістського мислення: дану тезу підтверджує інше дослідження, яке демонструє, що умовне «покоління незалежності» частіше покладається на себе ̶ молоде покоління більш схильне до самостійності у думках та діях ніж старше; менш схильне до конформізму; є більш ініціативним та авантюрним за внутрішньою мотивацією.

Відсутність сталої традиції державності спонукало соціум у різні історичні періоди до вироблення неформальних механізмів адаптації та виживання: корупція та непотизм як соціальні інституції стали одними із таких механізмів. Виникає амбівалентна ситуація ̶ корупція блокує функціональні можливості держави реалізовувати патерналістські запити громадян; тим не менш, самі громадяни відтворюють руйнівну корупційну практику на всіх соціальних рівнях. Водночас, те саме дослідження «Інституту майбутнього», демонструє у якості ідеалу ̶ «життя в успішній країні без корупції». Справді успішними людьми описує прошарок громадян, які мають найбільший доступ до освоєння корупційної ренти: «олігархів, чиновників та прокурорів». Головними аспектами особистого щастя визнаються «життя з гідною зарплатою» «життя у прогнозованій стабільній країні».

Конструктивною стороною бездержавності став історично високий мобілізаційний потенціал найбільш активного прошарку громадян, що теж створює двоїсту ситуацію: більша, у порівнянні з нашими пострадянськими сусідами, громадсько-політична активність, попереджала утвердження автократії; з іншого боку, криза довіри до політичних інститутів часто попереджає реалізацію проектів с приводу модернізації держави: якщо у суспільстві існує консенсус недовіри до держави, будь-які ініціативи відбраковуються вже на «старті». Дослідження «Інституту майбутнього» підтверджує вказані тези: опитуванні погоджуються з думкою «що українці не довіряють будь-якій владі» та схильні вирішувати питання «не законом, а кумівством». Питання відсутності державності не є катастрофічною проблемою: «інституціональна пам'ять» на рівні політичних інститутів робить політичні системи «з історією» менш гнучким, у порівняні з «чистими листами». Ключова проблема ̶ в недемократичних соціальних практиках громадян, що відтворюються століттями. Дослідження «Інституту майбутнього», як раз доводить, що у свідомості українців немає історичного «золотого віку», окрім періоду «козаччини», коли оформилися ключові ментальні конструкти українського соціуму: «землеробський» (осілість, стабільність, статичність соціального та сімейного життя, конформізм, прив'язаність до власної локальної спільноти) та «козацький» (активність, ініціативність, войовничість, рухливість, мандрівничий тип поведінки) [6]; для обох типів ментальності характерна виражена індивідуальність, свобода, пріоритет соціальної справедливості, рівності, анархічність, низький рівень довіри до будь-яких державних інститутів, у порівнянні з високим рівнем довіри низовим соціальним інституціям, що вже вказувалося мною, у попередній статі. Демократичний ідеал, чітко фіксується у самооцінці українців, що представлено в рамках дослідження «Інституту майбутнього»: «вільне висловлювання думки», «можливість критикувати владу», «наявність свободи слова», «децентралізація влади в усіх проявах». Особливо ці якості підкреслюють, у контексті власного порівняння із росіянами.

Вочевидь між різними сегментами, регіонами чи соціальними групами українського суспільства не так багато відмінного: схожі риси і вади; чітке розмежування свого та чужого простору; спільний образ «соціального ворога»; виражений індивідуалізм, певна клановість, замкненість на вузькому соціальному колі: звідси і недовіра до інших груп, з якої виходить неможливість об'єднуватися заради загального блага; у той же час на будь-які утиски власного «вузькоіндивідуального (групового) блага» «колективний українець» схильний відповідати «гайдамаччиною» чи «майданами» (різних за масштабами): рівень громадсько-політичної активності часто демонструє показники демократичних держав, у той же час ніколи не закінчуються формування інституціональних структур, які б дійсно б могли представляти суспільні інтереси.

Те що можна назвати суспільною вадою ̶ «хутірське мислення», водночас може зіграти конструктивну роль у трансформації «союзу хуторів», який складає єдиний соціальний та державний механізм. Не викликає сумніву, що всеукраїнські громадські акції, які б, за ідеєю, сприяли би швидкому трансформації неефективної Другої Української республіки у конструктивному вимірі заклали принцип транзиту влади (у мирній електоральній формі, шляхом мирного \ немирного протесту), чим не можуть похизуватися деякі наші пострадянські сусіди; водночас будь-який «транзит» влади, з подальшим переформатуванням внутрішньо-елітарного консенсусу завжди призводили до послаблення функціональних можливостей державних структур, звуженням ресурсної бази, зниженням суб'єктності держави як на міжнародно-політичній арені так і в очах власних громадян. Це не означає, що громадська та протесна активність має бути зведена до мінімуму ̶ навпаки: соціальна активність має бути зведена на місцевий рівень.

У США люблять казати, що уся демократична політика ̶ це в першу чергу місцева політика [4]. Не дивлячись на певну спірність цього твердження, все ж таки треба визнати, що високий рівень розвитку конвенціональної політичної активності на місцевому рівні сприяє більшій «відкритості» системи, більшій орієнтованості на громадські інтереси. Інституціональні механізми реалізації такої системи (це може бути інститут лобізму, місцеві референдуми і тд.) ̶ питання окремого дослідження: головне окреслити ключові принципи. В українських реаліях у якості механізму зведення громадської участі на місцевий рівень часто називають децентралізацію. Не дивлячись на очевидні успіхи реформи місцевого самоврядування в деяких місцевостях децентралізація призвела скоріше до «феодалізації»: консервування економічної, адміністративної та політичної влади у руках місцевих фінансово-промислових груп.

Організація адміністративно-територіальної системи України на принципах конструктивної децентралізації є суспільною, етичною цінністю тому що вона якісно змінює систему соціальних відносин, сприяє більшій активності, ініціативності громадян на місцях; руйнує патерналістське мислення перекладання відповідальності на внутрішнього чи зовнішнього «іншого» який здатен «чудесним чином» будь-які проблемні питання; підштовхує політиків та місцевих управлінців частіше зважувати на громадські інтереси; підвищує рівень соціальної довіри між громадянами, у процесі досягнення спільних цілей; сприяє розбудові соціальних ліфтів.

Не хочу сказати, що «анти-корупція» має стати національною ідеєю ̶ рівень «фетишизація» теми боротьби із корупцією зворотно пропорційний відсутності реальних успіхів на цьому полі навіть не дивлячись на численну антикорупційну інфраструктуру. Не беручи до уваги той факт, що корупційну ренту освоює лише дуже вузький прошарок, корупційну соціальну практику у тій чи іншій мірі відтворюють більшість громадян. Анти-корупція переможе корупцію тоді, коли користь від останньої буде зведена до мінімуму. Руйнування «корупційного мислення» серед усіх верств населення пов'язано знову ж таки із зміною соціальних відносин, що у свою чергу залежить від якісної конвертації громадської активності та соціального протесту через локальні структури громадського впливу: руйнування системи заснованої на корупційні ренті та непотизмі зробить корупційні практики соціально не вигідними.

Для більшості громадян України війна залишається на порядку денному у переліку проблемних питань, яке має бути вирішеним. Тим не менш, абсолютна більшість не погоджується вирішувати дане питання на неукраїських умовах. Війна на Сході України залишається консолідуючим чинником не дивлячись на певні спекуляції на цій темі з боку окремих політиків. І жителі західного, і центрального і південно-східного регіону понесли істотні людські втрати. Фактично у кожному населеному пункті України були жителі, що так чи інакше прийняли участь у війні. Кожне місто, містечко чи село понесло власні втрати. Але перемога у цій війні не може бути зведена до простих політичних лозунгів. «Українська реконкіста на Сході» повинна здійснюватися через гнучку дипломатію що забезпечить ефективне лавірування між інтересами інших зовнішніх гравців, а не через наївне уповання на ціннісно-орієнтовану зовнішню політику інших держав; через успішність українського національного проекту в межах тих кордонів, які зараз контрольовані українським урядом, проекту до якого захочуть приєднатися як нині розчаровані українські громадяни, так і жителів окупованих територій; насамкінець ̶ через боєздатну українську армію, що здатна забезпечити цілісність цієї «конструкції» та відновити контроль над тим, що по праву належить українській державі, у потрібний час.

Ю. Романенко в одному зі своїх інтерв'ю слушно помітив: і українців Заходу, і українців Сходу пригнічує не російська та українська мова відповідно, а неефективна державна структура. У сучасних українців є два ключових вороги ̶ зовнішній (який нав'язує нам логіку позиційної війни на усіх рівнях) та внутрішній (неефективна політична організація, що керується «колективною олігархією» на усіх рівнях). «Союз громад», як система соціальних відносин (і, в перспективі специфічна політична організація соціуму), що засновуються на кооперації, громадській участі, місцевій політиці, підприємництві та інших структурах соціального життя здатні зруйнувати неопатримоніальну модель організації держави та суспільства, сформувати характерний для країни з громадською політичною культурою громадсько-етичний консенсус [1], підкріплений необхідністю консолідації проти зовнішньої загрози; а кожна громада зможе відтворювати свої специфічні локальні, культурні практики чи моделі поведінки, які не вступають у протиріччя із державою загалом. Такій державі не прийдеться уповати на милість чи то Європейського Союзу, США, Туреччини чи інших акторів: суб'єктні держави не перебувають у дихотомії «Захід-Схід», а формують багатовекторні стосунки із багатьма акторами. Якщо українці здадуть цей «історичний екзамен» ̶ тільки після того можна казати, що Україна остаточно склалася як держава.

Список джерел літератури

1. Алмонд, Г. Гражданская культура и стабильность демократии. (1992). Г. Алмонд, С. Верба; пер с англ. Л. Л. Галкиной. Полис. № 4. 122–134.

2. Лейпхарт, А. Демократия в многосоставных обществах: сравнительное исследование [Текст] / А. Лейпхарт; пер с англ. Б. И. Макаренко. – М.: Аспект Пресс, 1997. – 286 с.

3. Радченко О. В. Ціннісна система суспільства як механізм демократичного державотворення : монографія / Олександр Радченко – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2009. – 380 с.

4. Сарторі Д. Порівняльно-конституційна інженерія: дослідження структур, мотивів і результатів / Д. Сарторі. – К. : АртЕк, 2001. – 224 с.

5. Українське суспільство: моніторинг соціальних змін. Том 1 [Електронний ресурс] // Інститут соціології НАН України. — Режим доступу : http://i-soc.com.ua/files/m/monitoring_2014.pdf

6. Ємельянова І. А. Соціально-історичні аспекти формування української ментальності [Електронний ресурс] / І. А. Ємельянова // Наук. пр. Чорномор. держ. ун-ту ім. П. Могили комплексу «Києво-Могилян. акад.». Серія: Соціологія. – Електрон. дані. – Миколаїв, 2008. – Т. 84, вип. 71. – С. 58–61. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j–pdf/Npchdusoc_2008_84_71_11.pdf.