Конституція 1996 року формалізувала та закріпила претензію українців на самостійне життя, водночас ставши тестом на зрілість. Основний Закон перевірив здатність дотримуватися рамок писаного права, розуміти букву та відчувати дух закону. Тест не пройдений. Передусім політична еліта ігнорує головний документ, виходить за рамки встановлених обмежень, порушує етичні норми, зневажає цінності, називаючи все популізмом. Як наслідок – громадяни відчувають себе незахищеними, в країні панує правовий хаос, зневіра та апатія. Ці очевидні факти сформулювали логічне запитання – у нас неправильна Конституція чи неправильна еліта?

Сьогоднішня політична влада, володіючи стратегічною ініціативою поспішила відповісти так: «В Україні неправильна Конституція, тому що її прийняла неправильна еліта. А ми правильні, тому створивши чергову конституційну асамблею – напишемо правильний Закон».

Освічені люди та експертне середовище не зовсім погоджуються з такою відповіддю, вважаючи, що старі еліти може й мали вади, але явно менше від теперішніх. Тому питання не в Конституції, а у якості еліт. Останні якщо і готові виконувати Основний Закон, то лише в частині, котра забезпечує їм владні повноваження. Є абсолютно слушна думка, що сьогоднішній політичній порослі правила взагалі не потрібні. І якщо допустити інфантильних деградантів до Конституанти, то ми взагалі не отримаємо ніякої Конституції. Хіба щось схоже на теперішній Господарський кодекс – документ, котрий представлятиме наше життя виключно як господарську діяльність. При чому ми матимемо специфічний «кодекс», у якому формулювання «досягнення економічних результатів без мети одержання прибутку» здаватимуться не такими вже й абсурдними.

З недосконалістю Основного Закону, окрім відчуття незахищеності від правового свавілля, пов’язують й відчуття суспільної напруги від закладених гуманітарних протиріч українського національного проекту. Причім незадоволеність висловлюють різні сторони (їх більше як дві). Одні засмучені млявістю процесів українізації і порушенню прав україномовних, інші надмірною динамічністю українізації, яка порушує права національних меншин та російськомовних. Правовий хаос, суспільна напруга та загроза фрагментації держави справедливо ставлять питання нового Закону. Але спроба змінити стару Конституцію на нову може закінчитися для України так само як горбачовська перебудова для СРСР – ні перебудованого Радянського Союзу, ні старого СРСР.

Що стоїть за ідеєю Конституції

Мінімально необхідна частина комуністів прийняли ідею незалежності України 1991 року не випадково і не спонтанно. Причиною переходу прихильників вчення Леніна до табору ідеологічних ворогів стали колишні дисиденти-націоналісти, які пожертвували молодістю, кар’єрою, добробутом. Ідея набуває цінності, коли за неї жертвують. Тоді вона веде і за нею йдуть. Більшість комуністів доби пізнього СРСР не готові були жертвувати за свої переконання. Якась частина з них мала внутрішню потребу прямувати за ідеєю. Оскільки на горизонті була лише буржуазно-націоналістична, довелося приєднуватися до того що є.

Конституція України 1996 року була спільним продуктом колишніх ворогів, але водночас продовженням ідеї. Коли 2021 року ми ставимо питання нової Конституції, то маємо дати відповідь на запитання продовженням якої ідеї вона є. Запитання не риторичне і потребує конкретної відповіді. А відповіді якраз нема. Точніше вона є, але мало кого влаштує. За ідеєю нової Конституції нема ідеї. Нема жертовності і нема людей.

Ідея незалежності тридцятирічної давності не те щоб закінчилася, але після десятилітніх кредитів МВФ, наглядових рад, порад іноземних посольств та американських антикорупційних органів дуже пошарпалася. Тому ми не бачимо людей, котрих можна було б долучити до Конституанти. Причім ніякі механізми та інструменти не допоможуть, якщо за ідеєю нема чорноволів та лук’яненків. Поки ідея нової Конституції більше нагадує ідею страхової медицини – коли за пропозицією переважно виглядають обличчя з сумнівною репутацією та сумнівними намірами.

Деідеологізація

Ідея незалежності не просто не є вічною, вона короткострокова. Дуже швидко настає час, коли потрібно її продовжити та пояснити. Запропонувати ідеологію українського проекту необхідно було вчора. Якщо ми цього не зробимо найближчим часом, то нас чекає доля Білорусі – країни, якій дуже скоро, щонайменше, доведеться змінювати назву. Наприклад, на Новоросію. Або взагалі відмовлятися від незалежності, яка сьогодні виглядає безсенсовим артефактом.

Те що ми помилися з деідеологізацією нашого життя уже давно очевидно. Але чи знайдеться у нас сміливості та інтелекту ідеологізувати український проект, хоча б для того, аби не виправдовуватися за українізацію в Україні?

З висоти прожитих років ми маємо визнати, що русифікація українців мала ідеологічний характер, рівно як і ополячення, яке також не було етнічним, а носило цивілізаційно-культурний характер. Безперечно, ми можемо апелювати до українського походження громадян, пропонуючи їм змінити мовну практику навіть в сім’ї, але результати соціології у віковій групі від 18 до 29 років показують, що цей ресурс вичерпаний. Апелювання до етнічного походження малоефективне, і важливо розуміти чому воно малоефективне. Тому що мова має відкривати значно більше, ніж можливість насолоджуватися текстами пісень.

Стаття Конституції про державний статус української мови не є дієвим інструментом для українізації. Потрібна ідеологія українського проекту, яка представлятиме національне розуміння гуманізму, справедливості, сенсу життя.

Популярные статьи сейчас

В Украине повысят минимальную пенсию до 7800 гривен, но не всем

Кабмин выделит деньги украинцам на покупку жилья: кому повезет

В Польше вырос спрос на украинских заробитчан: сколько готовы платить

Прокуратура назвала причину смерти Полякова

Показать еще

Абсолютно правий Геннадій Друзенко щодо ролі Основного Закону у досягненні суспільного блага. Американська Конституція не лише вибудовує архітектуру гілок влади і встановлює рамки, але й трансформує енергію індивіда в корисну для суспільства діяльність. Що, власне, свідчить про цінність не лише індивідуального, але й суспільного. Але треба розуміти, що розумінням природи людини виходить не з кафедри нормальної анатомії чи факультету психології. Розуміння природи людини є похідним рефлексій моральних авторитетів, мислителів, публічних інтелектуалів.

Розуміння справедливості, гуманізму, природи людини, суспільного блага закладені до Основного Закону забезпечують спорідненість по вертикалі (заможних з незаможними) та «зшивання» по горизонталі різнорідних ідентичностей. Якщо нова Конституція не вирішуватиме цих задач, а тим більше створювати ще більші проблеми, то краще не починати конституційного процесу. Отже, ідеологія потрібна, але вона має виконувати конструктивну функцію.

Ідея суспільного договору

Брак ідеї українського проекту, яка б розкривала його суть, була б вектором, споріднювала та зшивала народжує ідейні замінники. Якщо винести за дужки розуміння Конституції як технократичного документу, що розділяє владні повноваження, то серед найбільш популярних концептів покликаних встановити соціальний порядок є ідея суспільного договору. У нас чомусь вважається, що проблема взаємних крадіжок та безпробудного пияцтва може бути вирішена на сільських зборах шляхом підписання документу взаємоповаги і обіцянок доброчесності. Інфантильність не дозволяє зрозуміти просту річ, що покласти край взаємному одурюванню може виключно зразкова поведінка істеблішменту. Цю поведінку можна закріпити у Конституції, але культурні зразки та моделі публічної поведінки є первинними і виходити вони мають від представників верхівки соціальної піраміди.

Вищим рівнем інфантилізму буде вважати, що Основний Закон має стати фіксацією домовленостей взаємин громадян, які у цьому процесі взагалі не є суб’єктами. Безсуб’єктність також ставить під сумнів формалізацію договору між громадянами та елітою. Конституція може зафіксувати дві речі: домовленості реальних суб’єктів та обов’язки еліт перед громадянами. Відкинувши політкоректність та делікатність, діючий Основний Закон є предметом гнилих компромісів ворогуючих сторін та збірником цінностей перетворених текстом статей у гасла. Наприклад, право на освіту, працю, житло, життєвий рівень. Якщо ми не зможемо вивести за рамки Конституанти ворогів українського проекту в особі ОПЗЖ і не зможемо замінити абстрактні гасла на реальні права та означити цінності у пріоритетному порядку (гідність, свобода, фізичне життя чи у зворотному порядку), то, мабуть, також не треба розпочинати процес творення нового Закону.

Конституційний процес та суб’єкти

Нова Конституція твориться Конституантою – всенародним вищим колегіальним тимчасовим представницьким органом, спеціально утвореним для розробки й ухвалення Конституції держави. В Україні Конституанту схильні ототожнювати з суб’єктом, а далі з народом. Однак ми маємо розуміти, що реальним суб’єктом є політична влада. Традиційно в нашій країні ініціатором конституційного процесу були президенти країни. Винятком хіба є Юлія Володимирівна, яка представила новий проект Конституції з позиції лідера малочисельної парламентської фракції 2018 року в рамках президентської кампанії 2019-го. Важливим є той факт, що Тимошенко до процесу розробки проекту залучила реальних лідерів громадської думки, які мали певний репутаційний актив. На осінь 2018 року Юлія Володимирівна була лідером президентських перегонів і водночас лідером українського національного проекту.

На сьогодні ситуація кардинально змінилася. «Спадкоємцями» ідеї незалежної України є кілька політичних партій. Політичний проект «Слуга Народу» не можна прив’язати до «нацдемів» чи національно-патріотичних сил. «Зелені» не є ворогами України, але належать до іншого. Тут якраз доречною буде ця філософська категорія. Так склалося, що головним спадкоємцем справи дисидентів-націоналістів виявився Петро Порошенко та «Європейська солідарність». Представлена політична диспозиція таїть у собі багато проблемних моментів для конституційного процесу.

Передусім з великою ймовірністю можна передбачити зміни розуміння проекту «Україна» з боку «Слуги народу», що роздратує щонайменше третину громадян вихолощенням національної ідеї.

Але справжньої проблемою Конституанти є Порошенко та «Європейська солідарність». Проблема полягає у тому, що моральні авторитети українського проекту у 2019 році зробили вибір на користь свого проти чужого. Це абсолютно правильний вибір в парадигмі філософії незалежності, оскільки незалежність – це відсічення чужого, а не прийняття іншого. Тільки проблема у тому, що обравши своє і відсікши чуже 2019-го, моральні авторитети ініціативної групи «Першого грудні» відсікли мораль.

Питання не в тому чи може після цього умовний Мирослав Маринович бути моральним авторитетом, хоча у цьому теж, питання у тому, що український національний проект народжений 1991 року не має (і не буде мати) ідеї та суб’єкта для ініціації Конституанти. Формально, звичайно, Петро Олексійович може очолити все і перехопити стратегічну ініціативу у тієї ж Тимошенко, але якщо це відбудеться, то проект можна буде закривати незалежно від того чим закінчиться чергова конституційна кампанія. Закривати, тому що участь у Конституанті людей з від’ємною моральною репутацією буде крахом і держави, і права.

Висновок

Жити за старою Конституцією насправді неможливо. Ми знаходимося у ситуації – коли не міняти Основний Закон – це померти завтра, але міняти – це померти сьогодні. Безперечно, ми можемо змінити цю ситуацію, але для цього потрібно докласти зусиль.

Пропонуємо також подивитись відео розмови про конституційні проблеми з Геннадієм Друзенком.